Запорозька Січ у друг. полов. XVII ст..

До 1648р. Запорожжя було центром організації козацтва, головним захисником православного люду й шляхтичів, які висловлювали свій протест проти покатоличення, спольщення, посилення соціального гноблення.

Розташування Січі неоднаразово змінювалося.

За часів Національно-визвольної війни Запорозька Січ розташовувалася на Микитиному розі. Вона відігравала вирішальну роль у підготовці й розгортанні війни.

У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед Степом Микитиного Рогу в район Дніпрових плавнів, на острів Чортомлик, що розташовувався в місці впадіння у Дніпро протоки Чортомлик (поблизу сучасного села Капулівки на Нікопольщині). Цей район був більше захищений від нападів татар природними перешкодами. З опису 1672 р. відомо, що запорожці тут звели й могутні штучні укріплення.

З 1652 по 1709 рр. вона перебувала в гирлі річки Чортомлик, тому й дістала назву Чортомлицької.

Чортомлицька Січ була оточена глибоким ровом та 13-метровим валом, оснащеним баштами з бійницями й високими дубовими палями. У центрі козацької твердині знаходився великий майдан, навколо якого були побудовані курені й помешкання старшини.



Після створення Української козацької держави Запорозька Січ
підлягала владі гетьмана, хоча й зберігала певну автономію у внутрішньому житті. Проте запорозька старшина прагнула відігравати самостійну роль у політичному житті козацької України. Це послаблювало владу гетьмана, дестабілізувало ситуацію в державі. Розуміючи це, Б. Хмельницький та його наступники іноді силою придушували антигетьманські виступи запорожців. 

Після смерті Б. Хмельницького Запорожжя виокремилося в державне утворення, яке лише формально підпорядковується гетьману, проводячи самостійну внутрішню і зовнішню політику. Ця самостійна політика часто йшла урозріз із політикою гетьманів.


Устрій Січі.
За роки Національно-визвольної війни на Січі теж відбулися певні зміни.
Запорожці об’єднувалися в курені — військові та адміністративно-господарські одиниці. До них входили також юнаки і хлопчики, які готувалися стати козаками — молодики і джури. 

Очолював курінь отаман. Його обирали козаки куреня. Під час воєнних походів із курінних козаків формувалися полки і сотні, обирали полковників і сотників.


Об’єднання запорозьких козаків в одну організацію називалося кошем, Запорозькою Січчю. 

На чолі її стояв кошовий отаман. Курінні отамани разом із кошовим управляли Січчю. В умовах майже постійних бойових дій їх роль
зростала. Навіть з’явилася посада кошового гетьмана.






У Запорозькій Січі дотримувалися традицій козацької демократії і соціальної рівності. Діяли козацькі ради. На них, зокрема, запорожці розподіляли угіддя між куренями, обирали кошового, писаря, суддю, осавулів та інших старшин.

Тривала війна і негаразди сприяли напливу охочих долучитися до «братства» запорожців. Переважно це були знедолені й ображені, що перетворювало Січ на вибухонебезпечне середовище, яке гостро реагувало на будь-які утиски й обмеження прав і свобод.

В Українській козацькій державі Запорозька Січ підлягала владі гетьмана, хоча й зберігала певну автономію у внутрішньому житті.
Проте запорозька старшина прагнула відігравати самостійну роль у політичному житті козацької України
Це послаблювало владу гетьмана, дестабілізувало ситуацію в державі. Цим користувалися сусідні держави, особливо Московська. 

Після укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. і до 1686 р. Запорозька Січ перебувала під подвійним контролем Речі Посполитої й Московської держави, а фактично здійснювала самостійну політику, керуючись лише власними інтересами, які часто йшли урозріз з інтересами Української держави.

Запорозька Січ  після Вічного миру  1686 р.  переходила до Московської держави, але зберігала свою автономію набагато більшу, ніж Лівобережна Гетьманщини.


Кошовий отаман І. Сірко

В другій половині ХVІІ ст. запорожці брали участь у багатьох військових операціях й особливо у боротьбі проти турецько-татарських завойовників.

Епоха козацьких походів проти Османської імперії пов’язана з ім’ям кошового отамана Івана Сірка. Здобув всенародне визнання й безмежну вдячність, 15 разів обирався кошовим отаманом.  Герой багатьох народних легенд, переказів, літературних творів, творів образотворчого мистецтва.

Одним із найвідоміших отаманів Запорозької Січі другої половини XVII ст. був Іван Сірко (початок XVII ст. — 1680 р.). Прикметним є те, що запорожці обирали його кошовим щонайменше 15 разів. Він був видатним полководцем, який здійснив понад 60 переможних битв проти військ Туреччини, Кримського ханства і ногайських орд. Уважається, що під його керівництвом запорожців звільнили понад 100 тис. бранців.

З ім’ям Івана Сірка пов’язано написання листа турецькому султанові.

Іван Сірко народився, ймовірно, на початку XVII ст. на Вінниччині в родині дрібного українського шляхтича. Про його життя й діяльність за періоду до Чортомлицької Січі збереглося мало відомостей. З майбутнім українським гетьманом Б.Хмельницьким ще 1646 р. був у Франції, де запорожці воювали разом із армією принца Конде. Історичні документи свідчать про участь Івана Сірка в Національно-визвольній війні, зокрема у Жванецькій облозі восени 1653 р. Принаймні 15 разів його обирали кошовим отаманом на Запорожжі. Він був видатним полководцем, який провів понад 60 битв проти військ Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки. Листувався з гетьманами України, монархами Московії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини. Про нього писали тогочасні європейські газети, літописці й хроністи багатьох країн, його оспівували українські та іноземні поети. Сірко - герой багатьох народних легенд і переказів.

Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко. 

Політична орієнтація постійно змінювалася: він не склав присяги на вірність царю в 1654 р., але протистояв гетьманам І. Виговському та П. Тетері через їхню пропольську політику. Після Андрусівського миру 1667 р. перебував в опозиції до Москви і водночас воював з татарами.

Брав участь у козацько-селянському повстанні на Слобожанщині (1686 р.), на Правобережжі (1671 р.).

Своїми блискучими походами Іван Сірко зажив слави непереможного полководця. Вважалося, що ніхто краще не може протидіяти турецько-татарським загарбникам. Не випадково, коли 1672 р. Івана Сірка за намовою недоброзичливців було ув’язнено й відправлено до Сибіру ( 1672 р. ), про його звільнення клопотався сам польський король Ян ІІІ Собеський. Повернувшись із заслання, очолив боротьбу з турецькою армією. Кошовий отаман з головою поринув у вир воєнних дій козацтва й невдовзі навіть оволодів молдавським престолом. Залишивши Молдавію, Сірко й надалі завдавав дошкульних ударів турецько-татарським загарбникам. Проводячи численні воєнні операції проти Туреччини й Криму, Іван Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв’язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками. Збагатившись досвідом переможних походів, очолюваних Іваном Сірком, запорожці гідно продовжили справу легендарного кошового й після його смерті (Іван Сірко помер 1 серпня 1680 р.). Вже через два роки вони відзначилися блискучими перемогами на теренах Європи. Запорозькі козаки брали участь у битві під стінами Відня, де німецько-польське військо боронило столицю Австрійської імперії від турецьких нападників.

 Це цікаво ! 

Польський король Ян Собеський писав: «Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, рицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я у козацькому війську». Його іменем татарки лякали дітей, коли ті плакали, а в мечетях за наказом султана молилися за загибель Сірка.

Відносини Запорозької Січі з різними державами.

Москва завжди ставилася до Запорозької Січі із упередженням, вбачаючи в ній оплот свободи і вільнодумства.
Саме тому Москва прагнула підкорити Січ, аби якнайповніше використати її війська та економічні можливості  у власних інтересах.

Першим заходом у здійсненні тих підступних намірів стало розміщення на Січі московської залоги, яка з'явилась у Чортомлицькій Січі 1663 р. Приводом для її розташування проголошувалася спільна боротьба проти турецько-татарських нападників.

За умовами Андрусівського перемир'я про подвійний московсько-польський контроль над Запорожжям 1667 р. царську залогу із Січі було виведено.

Одначе це не поклало край втручанням царату у внутрішні справи Січі. Адже поступове обмеження державних прав України, прагнення царського уряду поширити свою владу на всі українські землі не могли не позначитися на Січі - осерді української державності.


Господарський розвиток Запорожжя.
У другій половині XVII ст. економічне життя Запорожжя мало змінилося порівняно з попереднім періодом. Щороку між куренями розподілялися степові угіддя, річки та озера.

Основу господарства Запорожжя складало скотарство.

Козаки скотарством займалися насамперед у зимівниках — хутірських господарствах, де взимку утримувалася худоба. Переважно розводили велику рогату худобу, коней та овець.  Панівною галуззю господарства було конярство.





Землеробство було нерозвинене через постійну воєнну небезпеку і відсутність великої кількості робочих рук. До того ж запорожці, які зверхньо ставилися до селян,уважали, що землеробство не гідне для них заняття.

Крім запорожців, улітку промислами за Запорожжі займалися козаки
Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни і міщани з усіх українських земель.

Потреба в солі сприяла розвитку чумацтва.





На Січі працювало чимало ремісників, які виготовляли зброю, порох, ядра для гармат, амуніцію, господарський реманент, морські й річкові човни тощо. Відомо, що в 1672 р. тут працювало майже 100 ковалів.

Чималу роль відігравала на Запорожжі й торгівля. Тут пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори за надання провідників, охорони тощо.

Козаки підтримували торговельні зв’язки з

Але господарська діяльність козаків не забезпечувала повністю їх потреби.

Додатковим джерелом їхнього матеріального забезпечення були царські жалування й гетьманська платня грошима, сукном, військовими припасами, а також воєнна здобич.