Слобідська Україна в другій половині XVII ст.

На схід від України-Гетьманщини протягом XVII ст. український народ освоїв нові землі Слобідської  України.

У другій половині XVII ст. Слобідською Україною називалася територія сучасних Харківської, Сумської, півночі Донецької, Луганської областей, а також прилягаючих до них земель Бєлгородської, Курської і Воронезької областей.

Починаючи від другої половини XVI ст., а особливо з 30-х рр. XVII ст., Слобожанщину поступово заселяють українські селяни й козаки з Лівобережної та Правобережної України, які тікали від польсько-шляхетського гноблення. 

Назва «Слобідська Україна» («Слобожанщина») походить від слобод, що заснували на цій території переселенці з Правобережної  і Лівобережної України.

Слобідська Україна (друга назва — Слобожанщина) — історична область, до якої входили території сучасних Харківської, східної частини Сумської, північних частин Донецької та Луганськоъ областей України; південно-східні частини Воронезької, південно-західні частини Бєлгородської, південь Курської областей Росії.

Слобода -- поселення переселенців, названі так, оскільки населення звільнялося від податків. Звідси походить і назва регіону — Слобідська Україна.






Передумови  колонізації:
-- незаселеність земель у верхів’ях Ворскли, Сіверського Донця через 
    набіги татар
-- зацікавленість московського уряду у заселенню ціх земель для захисту
    кордонів держави
-- складна внутрішня ситуація в Гетьманщині, пов’язана з
    національно-визвільною війною та Руїною
-- надання московським урядом пільг переселенцям (звільнення від
    податків на промисли, право займанщини та ін.. )

Перша хвиля переселень
-- у XVI ст. на південних кордонах Московської держави сторожову службу
    несуть переважно українські козаки 
-- у другій половині XVI ст. українські переселенці активно брали 
    участь у будівництві міст (наприклад, міста Цареборисова - період 
    правління Бориса Годунова); Святогорського монастиря, що став 
    притулком для селян, які стали постійними жителями цього края 
-- більш активне переселення українців на Слобожанщину починається в
    30 - 40-і роки XVII ст.

Причини:
- зацікавленість російського уряду в припливі переселенців для захисту
  південних кордонів
- поразка українських козаків у повстаннях 30-х років XVII ст. Після них          почалися репресії, що змушували не тільки козаків, але й представників       інших станів українського суспільства переселятися  разом з родинами,          майном і худобою.

1638 р. - одним з перших у місті Чугуєві осів великий загін (3 тис. чол.) козаків-повстанців на чолі з Яковом Острянином (Остряницею).

Переселенці будували окремі поселення або осідали в існуючих містах - Бєлгороді, Курську, Валуйках, Воронежі, Єльці, Карачаєві та ін. Переселенці-українці в містах створили свою окрему слободу («черкаську»). Управління тут було за козацьким зразком.

Друга хвиля переселень
-- масове переселення на Слобожанщину почалося після 
   Білоцерківського договору 1651 р. (після поразки під Берестечком ). Адже 
   цей договір передбачав повернення в козацьку Україну польської шляхти
   і чиновників 
-- царський уряд прихильно ставився до переселенців, які своїми слободами
   утворювали нову захисну смугу на півдні держави. Під поселення 
   відводилися недоторкані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій
   козацький устрій і внутрішню автономію.

Причини:
Нові хвилі переселенців на слобідські землі спровокувала громадянська війна в епоху Руїни .

У 1652 р. велика група селян і козаків Чернігівського та Ніжинського полків на чолі з І. Дзиковським заснувала Острогозьк, а переселенці з містечка Ставищі Білоцерківського полку на чолі з Г. Кондратьєвим
заснували Суми. 
До середини 50-х років XVII ст. виникли нові міста Суми, Харків, Охтирка,
Лебедин, Чугуїв, Ізюм та багато інших.  
У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано місто Харків. Разом із містами виникали й нові села.

Політичний, адміністративно-теріторіальний устрій.

Адміністративно-політичний устрій Слобідської України
• Територія Слобідської України поділялася на полки: Харківський,                 Сумський, Охтирський, Острогозький, Ізюмський. На чолі полків стояли         полковники, які підпорядковувалися бєлгородському воєводі.
• Посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини.
• Кожен полк отримував царську жалувану грамоту.
• Полковників обирали полки, потім це рішення погоджував воєвода
   і затверджувалося царем.
• Кількісний склад козацьких полків не був постійним

У Слобідській Україні існував козацький устрій. У 50-х рр. XVII ст. царський уряд сформував з українських переселенців козацькі слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський. У 1685 р. було створено Ізюмський полк.

Кожний полк як адміністративно-територіальна і військова одиниця поділявся на сотні.

Полки були як військовими козацькими підрозділами, так  і адміністративно-територіальними одиницями.

Посади гетьмана на Слобожанщині не було, не було й генеральної старшини.

Старшину обирали на загальних козацьких радах.
На чолі полку - довічно обрані козаками полковник і старшина.
Полковників обирали полки, потім це рішення погоджував Бєлгородський воєвода і затверджувалося царем.

Усі полковники підкорялися Бєлгородському воєводі, який затверджував їх на цій посаді.

У полкових містах розміщалися і представники царської адміністрації.

Юридичною основою існування полків були царські жалувані грамоти, що 
надавали право козацького устрою, звільнення від податків на землю, право вільної торгівлі і винокуріння.

Полковники Слобожанщини мали надзвичайно високий авторитет і здійснювали управління за допомогою полкової старшини: обозного, судді, осавула, хорунжого і двох писарів. 

Полки поділялися на сотні. Сотенне управління складалося із сотника, отамана, осавула, хорунжого і писаря.

Судові справи вирішувалися в судовій ратуші. Подібні старшинські уряди існували й у сотнях. Однак сотника вибирала полкова старшина, а він уже добирав собі сотенних старшин.

Адміністративними, судовими, фінансовими і військовими справами в полках відали полковники, у сотнях — сотники.

Принциповою відмінністю адміністративно-територіального устрою
Слобідської України була відсутність гетьмана та генеральної старшини.

Таким чином, масова колонізація Слобожанщини українським населенням була викликана воєнним лихоліттям, що випало на долю України в другій половині XVII ст. Завдяки переселенню на нові землі були врятовані від фізичного знищення тисячі людей. Вони своєю працею обжили величезні масиви земель колишнього так званого Дикого Поля. Це сприятливо позначилося також на подальшому розвитку Гетьманщини і Запорожжя.


Соціальний устрій Слобідської України

Провідним привілейованим станом на Слобожанщині були виборні козаки та підпомічники.

Перші становили основу козацького війська, були обов’язковими учасниками бойових походів.

Підпомічники не могли забезпечити себе необхідною зброєю, амуніцією, достатньою кількістю коней, провіантом і фуражем.
Тому вони мали обов’язки допомагати виборним грішми, провіантом, залучалися до виконання обозної служби. 

За реєстром 1732 р. в Слобідському краї проживали 22 тис. виборних козаків і 86 тис. підпомічників.




Селяни господарювали в Слобожанщині як вільні хлібороби, зберігали за собою назву «посполиті», платили до царської скарбниці податок. Проте більша частина посполитих добровільно селилася на землях полкової та сотенної старшини, заможних козаків і допомагали обробляти їхні поля.

Поселялися в цьому краї також міщани. Крім хліборобства, вони займалися ремеслами, організовувалися в цехи. Міщани виконували військові повинності. Часто їх офіційно називали «козаками городової служби». Міщан зобов’язували утримувати в бойовому стані фортеці, постачати для війська смолу, колеса, хомути, сідла, видавати для перевезень запряжені вози. Ковалів шевців, кравців відряджали в полки, де вони мусили працювати на потреби війська.

Царський уряд використовував українських переселенців для
господарського освоєння та охорони південних кордонів Московської держави від нападів кримських і ногайських татар, постачав їм зброю, продовольство, зберігав за переселенцями козацькі привілеї і самоврядування. 

Система землеволодіння на Слобожанщині мала свої особливості. 
У другій половині XVII ст. там ще було багато незаселених земель і діяло право займанщини. Кожний поселенець міг вільно займати стільки землі, скільки був спроможний обробити.

Із часом, аби врегулювати займанщину, навколо міста або села стали
визначати певну земельну ділянку, яка розподілялася серед поселенців.

Ліси, луки, річки та озера населення використовувало спільно. 
Кожний полк мав певний резерв незайманих земель, якими розпоряджався
полковник. Однак багато поселян відмовлялися від наділів із полкового 
фонду, оскільки за них необхідно було записуватися в козаки й нести військову службу. Тому здебільшого селяни оселялися на землях полкової й сотенної старшини, де мали можливість заводити досить велике господарство. Одержуючи у власність ділянку, вони повинні були за неї ходити на відробітки — виконувати панщинні роботи на користь старшини.
Козацька старшина захоплювала громадські угіддя, змушувала дрібних господарів за безцінь продавати свої ділянки, володіла селами і хуторами. Упродовж другої половини XVII ст. відбувався процес перетворення багатої старшини на великих землевласників.