Перші поселення на територіях Південної й Центральної Німеччини з'явилися на початку кам'яного віку (V-III тисяч років до н.е.), що підтверджується виявленням поблизу міста Гейдельберга найдавніших у Європі кісткових рештків людини. У XII-VIII ст. до н.е. освоювалися Північні райони Німеччини, що примикали до Балтійського і Північного морів.
До VI – I ст. до н.е. більшу частину території сучасної Німеччини заселили германські племена: східні (готи, бургунди, вандали й інші), західні (свеви, хатти, херускі, англи, сакси й інші) і північні (свіони й інші). У I - II ст. н.е. німецькі племена почали утворювати союзи, на основі яких поступово складалися племінні герцогства.
У VI – VIІІ ст. ці землі були завойовані франками і увійшли до складу Франкської держави.
Завдання для опрацювання
Завдання :
-- прочитати § І4 , виписати і вивчити :
-- коли і в наслідок чого Німеччина стала ядром Східно-Франкського
королівства
-- з якої події і коли починається історія Німецького королівства
-- ім’я Оттон І, з ким із київських князів згадується цей діяч
-- що таке Священна Римська імперія
-- чи стала Німеччина єдиною державою ? Чому ?
-- імена – Фрідріх Барборосса, Фрідріх II
-- що таке Німецький наступ на Схід
-- причини економічного гальмування Німеччина
-- поняття – кюрфюст, «Золота булла» ( коли і хто прийняв ), рейхстаг
-- усно на питання після § І4
Завдання для опрацювання
-- прочитати § І4 , виписати і вивчити :
-- коли і в наслідок чого Німеччина стала ядром Східно-Франкського
королівства
-- з якої події і коли починається історія Німецького королівства
-- ім’я Оттон І, з ким із київських князів згадується цей діяч
-- що таке Священна Римська імперія
-- чи стала Німеччина єдиною державою ? Чому ?
-- імена – Фрідріх Барборосса, Фрідріх II
-- що таке Німецький наступ на Схід
-- причини економічного гальмування Німеччина
-- поняття – кюрфюст, «Золота булла» ( коли і хто прийняв ), рейхстаг
-- усно на питання після § І4
Становлення Священної Римської імперії.
843 р. - по Верденському договорі про розділ франкської імперії Німеччина стала ядром Східно-Франкського королівства, яке поклало початок державному відокремленню німецьких областей. Формальною датою утворення Німеччин як самостійного королівства вважається смерть останнього короля з династії Каролінґів Людовика Дитяти у 911 році.
Після розпаду єдиної Франкської держави в її східній частині виникло нове королівство, яке складалося з декількох фактично самостійних герцогств -- Швабія, Баварія, Франконія, Саксонія, Тюрінгія і Лотарингія.
У 919 р. їхні правителі обрали королем герцога Саксонії Генріха І Птахолова ( 919 -- 936 рр. ). Новий німецький король придушив опір знаті, здобув славетні перемоги над угорцями й слов’янами і створив сильне Німецьке королівство.
З цієї дати прийнято починати історію Німецького королівства.
У 919 р. їхні правителі обрали королем герцога Саксонії Генріха І Птахолова ( 919 -- 936 рр. ). Новий німецький король придушив опір знаті, здобув славетні перемоги над угорцями й слов’янами і створив сильне Німецьке королівство.
З цієї дати прийнято починати історію Німецького королівства.
Об’єднавши німецькі племена,король успішно стримував натиск
скандинавів. Складніше було зупинити набіги мадярів з Придунав’я.
Рухлива мадярська кіннота стрімко вривалася в німецькі землі і спустошувала все на своєму шляху. Для протистояння угорцям Генріх І створив міцне кінне військо і побудував численні бурги (фортеці).
Справу батька продовжив Оттон І.
У 955 р. на річці Лех поблизу міста Аугсбурга Оттон І розбив мадярів. Удар мав таку силу, що угорці назавжди дали спокій німецьким землям. Після перемоги Оттон І
став наймогутнішим королем Європи. За його правління розпочався процес активного державоутворення. Він прагнув відродити державу Карла Великого.
Щоб отримати імператорський титул за всіма правилами, Оттон вирішив коронуватися в Римі. На чолі сильного війська він вирушив до Італії , захопив Північну і частково Східну Італію і в 962 р. отримав імператорську корону з рук папи. Народилась нова - Німецька імперія. Її правителі вважали свою державу продовженням Римської імперії і згодом назвали її Священною Римською імперією.
Крім Німеччини, до її складу входили Північна і частково Центральна Італія, деякі слов’янські землі, частина Південної Франції. У першій половині XI ст. до імперії було приєднано ще й Бургундію.
Але це утворення не було міцним. Влада над Італією була незначною, кожен новий німецький імператор був змушений здійсьнювати туди походи, щоб добитися корони та влади над Італією. Нерідко такі походи перетворювалися на затяжні війни, і тоді королі надовго залишали Німеччину. За їхньої відсутності зростала незалежність великих феодалів.
Свяще́нна Ри́мська імпе́рія з XVI ст. Священна Римська імперія німецької нації 962—1806 рр. — імперія в Центральній і Західній Європі, вплив якої поширювався також на Північну, Східну і Південну Європу.
Священна Римська імперія була заснована східнофранкським королем Оттоном I, другим правителем із Саксонської династії. Датою заснування імперії вважається 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі. Юридично Священна Римська імперія німецької нації проіснувала до її підкорення Наполеоном у 1806 році.
Для здійснення італійських походів імператори постійно зверталися по
допомогу до німецьких князів. У обмін князі вимагали все нових привілеїв і фактично ставали незалежними правителями. Вони вміло користувалися тим, що в Німеччині не склався звичай успадковувати престол. Королів обирали князі. Кожний государ, щоб передати корону синові, мусив ще за життя отримати їхню згоду. Все частіше імператори просто купували підтримку князів ціною різних поступок. Все це вело до політичної роздробленості.
Імперія і папство
Із другої половини XI ст. важливою стороною політичного життя Німеччини стали відносини держави й церкви. В цей час помітно посилилось папство. У зміцненні влади Папи Римського значну роль відігравав клюнійський рух. Одна з вимог цього руху – призначення єпископів і аббатів у Священній Римській імперії Папою, а не німецькими імператорами, незалежність церкви від влади імператорів. Німецький імператор позбавлявся всіх церковних володінь. підтримки духівництва. Така позиція папства привела до конфліктів між церквою та німецькими імператорами.
Імператор Генріх IV (1056-1106) наважився на відкритий конфлікт
Протистояння між Генріхом IV і Григорієм VII переросло у відкриту війну. Воно закінчилося в 1122 р., коли в
м. Вормсі син Генріха IV — Генріх V і папа Калікет II підписали компромісну угоду. Встановлювалося, що єпископи обираються духовенством. У Німеччині імператор або його представник мав право бути присутнім на них виборах і втручатися в їхній перебіг. Після цього здійснювався обряд інвеститури. Імператор передавав новообраному єпископові скіпетр, тобто наділяв його світською владою над землями єпископства, а папа — перстень та посох — символи духовної влади та пастирського служіння. Тож імператор втрачав колишній вплив на церкву і потрапляв у залежність від знаті, яка стала на шлях створення територіальних князівств.
Видатні імператори Священної Римської імперії.
На початку XII ст. Німецька імперія об'єднувала землі сучасних Німеччини, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Чехії, частини Франції (Бургундія) та Північної й Центральної Італії. Це була сукупність окремих територій, управління якими здійснювали, по суті, незалежні світські й церковні князі.
У 1138 р. утвердилась династія Штауфендів. Найвизначнішим з цієї династії був Фрідріх І Барбаросса (1152-1190).
Він прагнув відновити всесвітню Римську імперію, підкорити всіх інших імператорів і королів. Його верховну владу визнали королі Чехії, Угорщини, Польщі, Данії. Фрідріх І добився припинення міжусобних війн у самій Німеччині. Упродовж свого правління здійснив 6 походів у Італію для приборкання неспокійних міст-республік та владних амбіцій папства. Під час першого походу у 1155 р. був коронований на імператора. Всі походи були вдалими. Італійці дали йому прізвисько Барбаросса — Рудобородий. Він мав неабиякий талант полководця та дипломата, був обдарованим, відважним, жвавим у спілкуванні, однак схильним до жорстокості.
Сучасника визнавали його ідеальним правителем за його велич та могутність. На вершині своєї могутності, взяв участь у третьому Хрестовому поході проти єгипетського султана Саладина, який у 1187 році захопив Єрусалим, але потонув після перемоги при переправі через річку Салеф. Неспіврозмірно до своїх успіхів, став героєм народних легенд на рівні Карла Великого.
Легенда переказує, що Фрідріх І Барбаросса не помер. Він просто міцно спить у горах Тюрингії, сидячи па стільці зі слонової кістки та схиливши голову над велетенським кам'яним столом. Його сон стережуть шестеро вірних рицарів. Століттями Фрідріхова вогненна борода росте й обвивається навкруг столу. Коли вона обів'є стіл утрете, імператор прокинеться, вийде з гірської печери і піднесе Німеччину до світових вершин.
Гітлер розробив план нападу на СРСР у 1940 р. і назвав його на честь Фрідріха І “ План Барбаросса “.
Спроби підпорядкувати Італію робили наступники Барбаросси — син Генріх VI (1190-1197) та внук Фрідріх II (1212-1250).
Фрідріх II народився в Сицилійському королівстві. Ще в трирічному віці він був проголошений спадкоємцем Сицилійського трону. Після смерті Генріха VI малолітнього Фрідріха взяв під опіку папа Інокентій III. Саме він 1212 р. і допоміг юнакові стати німецьким королем. Через деякий чає князі обрали Фрідріха II імператором Священної Римської імперії. Але в Німеччині він почувався чужинцем і відвідав країну лише тричі, проживши там загалом близько 9 років.
Ставши імператором, Фрідріх II починає зміцнювати владу, насамперед, у Сицилійському королівстві — перлині своїх володінь. Тут він запровадив зразкову систему управління, коли вся влада зосереджувалася в руках монарха.
Королівський двір у столиці Сицилії — Палермо відзначався особливою розкішшю і вишуканістю. Фрідріх II оточив себе візантійськими, арабськими та єврейськими вченими, цікавився питаннями математики, фізики, медицини, астрономії, філософії. Фрідріх II був найосвіченішим із тогочасних монархів: знав багато мов, складав вірші. Він навіть написав трактат про соколине полювання, став одним із фундаторів італійської поезії. У Неаполі імператор заснував університет.
Фрідріх ІI побудував потужний флот і першим у Західній Європі набрав постійне військо, сформоване переважно із сицилійців-мусульман. Він ніколи не виявляв зневаги до інших релігій або народів, мав прекрасні стосунки з мусульманськими государями.
Під час Шостого хрестового походу імператор без усякого застосування зброї домовився з єгипетським султаном про мирне повернення християнам Єрусалима. Натомість Фрідріх II не закрив жодної мечеті і запевнив султана, що надаватиме йому підтримку проти ворогів. Така поведінка дратувала пап і неодноразово закінчувалася відлученням імператора від церкви.
Фрідріх II продовжив боротьбу з папством за панування у Центральній
та Північній Італії Ці області приваблювали його не лише своїм винятковим багатством. Вони утворювали своєрідний міст між Німеччиною і Південною Італією і дозволяли імператору з’єднати свої володіння. Усі військові витрати лягли на Сицилійське королівство. Від німецьких князів Фрідріх II вимагав лише одного - не заважати і задля цього постійно йшов їм на поступки. Князі отримали майже необмежену владу у своїх землях.
Єдиним невирішеним питанням залишалося підкорення Північної Італії. Тут імператор наштовхнувся на протидію незалежних італійських міст і папства. Тривала війна не принесла бажаної перемоги. У розпалі військових дій Фрідріх II несподівано помер.
Німецький наступ на Схід
Німецький наступ на Схід – це колонізаційний рух німецьких рицарів, метою якого було завоювання земель в Полабії, Прибалтиці,Помор’ї . (ХІІ – ХІІІ ст.. )
Здійснювався під гаслом навернення язичників у віру Христову.
На схід від німецьких територій, у міжріччі Одеру і Ельби, жили незалежні племена західних слов’ян. Своєї держави тут не виникло. Поморські й полабські слов’яни залишались язичниками. Ще в X ст. правителі Німеччини спробували їх підкорити, але наштовхнулися на мужній опір і повернули назад. Нова хвиля німецького наступу почалася з середини XII ст.
На захоплених слов'янських землях було утворено маркграфство Бранденбург, герцогства Мекленбург і Померанію. У зоні колонізації виникли й розбудувалися міста Любек, Берлін, Штральзунд та ін. У XIII ст. німецькі поселення існували вже в Польщі, Чехії та Угорщині.
У той же час німецька колонізація охопила й землі Східної Прибалтики, де проживали поганські племена лівів, летів, естів, пруссів. Спочатку сюди прийшли бременські та любецькі купці, потім — місіонери, а згодом — воїни. Першими німецькому наступу протистояли ліви, але зазнали поразки. У 1201 р. на місці давнього торгового поселення лівів завойовники заснували фортецю Ригу. Незабаром вона стала центром новоутвореної німецької області — Лівонії.
Німецькі феодали завоювали прибалтійські території за допомогою рицарсько-чернечого ордену «Брати рицарства Христового з Лівонії» («Божі рицарі»). Рицарі ордену були німецького походження, зодягалися в білі плащі із зображенням хреста і меча червоного кольору. Утвердившись у Лівонії, вони розпочали підготовку до завоювання Великого князівства Литовського, проте в 1236 р. були розгромлені литовцями.
У XIII ст. рицарі Тевтонського (Німецького) ордену захопили землі пруссів і створили на них невелику, але сильну й добре організовану державу.
Тевтонські рицарі намагатися проникнути й на руські землі. Але руські князі відпалено захищали свої землі. Так, у 1238 р. галицько-волинський князь Данило Романович разом із братом Васильком розбили німецьких рицарів у битві піл Дорогичином. А в 1242 р. військо новгородського князя Олександра Невського вщент розгромило їх у битві на льоду Чудського озера.
Поразка поклала край подальшому просуванню німців на Русь. Проте згодом німецькі рицарі почали здійснювати напади на територію Великого князівства Литовського. На початку XIV ст. Тевтонський орден захопив землі на захід від Вісли, що серйозно ускладнило його відносини з Польським королівством.
Набагато спокійніше німці колонізували придунайські області.
Утворення Швейцарського союзу
Після припинення династії Штауфенів Німеччину майже 30 років виснажували феодальні міжусобиці. Спокій встановився після обрання на престол представника небагатого швабського роду - графа Рудольфа І Габсбурга. Скромне походження не завадило йому стати досвідченим політиком. Імператор зрозумів, що Німеччина втратила колишній вплив у Італії, і відмовився від італійських походів. Його увагу привернули зовсім інші землі. Рудольф І захопив і приєднав до своїх володінь Австрію та сусідні з нею слов’янські території.
Проте утримати імператорську корону надовго Габсбурги тоді не змогли. Німецькі князі пильно стежили за тим, щоб жодна з династій не залишалася на престолі довго. Робилося це навмисно, аби не допустити посилення імператорської влади.
Наприкінці XIII ст. Священна Римська імперія являла собою найбільшу, проте роздроблену країну Західної Європи. Кожний з понад ста територіальних князів був повновладним господарем у своїх володіннях.
Тим часом Габсбурги (імператорська корона повернулась до них лише у XV ст.) всю енергію спрямували на загарбання гірських районів у Альпах. Це не тільки зробило б їх господарями важливих торгових шляхів між Німеччиною та Італією, але - найголовніше - з’єднало б усі їхні володіння в суцільну територію.
Альпійські селяни не знали особистої залежності і звикли бути вільними. Свою назву - швейцарці - вони отримали від імені однієї з селянських общин - Швіц.
Наприкінці XIII ст. жителі трьох кантонів (областей) об’єдналися проти Габсбургів і створили Швейцарський союз.
Швейцарська селянська піхота розгромила кінноту Габсбургів. Союз насправі довів, що здатен захистити свою незалежність. До нього приєднувалися все нові й нові кантони і міста.
Тривалий час у Швейцарському союзі не існувало постійних органів
управління. У певний день дорослі чоловіки сходилися і розглядали накопичені справи свого кантону. Для розв’язання загальносоюзних проблем скликали збори представників усіх кантонів. Кожний кантон жив за власними законами, проте всі вони були зобов’язані не завдавати шкоди ані інтересам союзу в цілому, ані один одному. Такий устрій робив Швейцарію найдемократичнішою державою тогочасної Європи, а за її межами породив легенду про щасливу країну, де править вільне селянство.
Знадобилась ще не одна перемога, перш ніж наприкінці XV ст. Швейцарія остаточно виборола собі незалежність.
Для Німеччини XIV–XV ст. характерним було піднесення міського життя, подальший розвиток ремесел і торгівлі. Цьому сприяло вигідне розташування країни -- на перехресті міжнародних торгових шляхів. На початку XIV ст. в Німеччині було 3500 міст.
Проте економічний розвиток гальмувався внаслідок :
--політичної роздробленості (держава складалась із самостійних князівст на
чолі зі своїм правителем -- князем чи імператором )
-- відсутністі єдиної грошової системи, одиниць міри й ваги
-- чисельних митних зборів
-- слабкої влади імператора , яка вела країну до нестабільності
-- відсутністі постійної столиці як центру управління та торгівлі
-- недосконалісті адміністративних структур , що ускладнювало розток господарства
У XIII ст. Священну Римську імперію охопила криза, а згодом вона занепала.
Захоплення нових земель на східному кордоні, війни в Італії призвели
до послаблення влади імператора та посилення німецьких князів.
Німеччина розпалась на багато світських і церковних володінь, міст і окремих рицарських володінь. Із цього найбільше скористалися князі, які збільшували свої володіння і зміцнювали владу.
Після формального відновлення влада імператора була настільки
ослабленою, що в дійсності він управляв лише своїми родовими володіннями.
Імперські князі ревно стежили за посиленням імператорської влади і прагнули обрати імператором слабшого. У період міжцарів’я ( 1254 -- 1273 рр. ) встановився порядок, коли імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, яких називали курфюрстами.
Курфюрст — один із семи німецьких князів, які мали право обирати
імператора
На імператорську корону претендували представники з родин Габсбурґів
і Люксембурґів.
У середині XIV ст. політичний центр імперії перемістився в Чехію.
Імператор Карл IV (1346-1378 рр.) із династії Люксембурґів був одночасно і королем Чехії. У своїй політиці основну увагу він приділяв власним родовим володінням.
Карл IV, розуміючи, що утримувати імперію під своєю владою він не зможе, вирішив закріпити існуючий стан речей, за якого імперія лише об’єднувала окремі самостійні князівства, міста та ін. Так, у 1356 р. він оголосив "Золоту буллу", що закріплювала роздробленість імперії.
«Золота булла» — законодавчий документ, який визначав порядок передачі трону у Священній Римській імперії та закріплював за курфюрстами
право на вищий суд, карбування монети, стягування мита і навіть право вести війну один з одним.
У 1437 р. імператорська влада перейшла до рук династії Габсбургів, яким належав імператорський титул до 1918 р.
На початку XII ст. Німецька імперія об'єднувала землі сучасних Німеччини, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Чехії, частини Франції (Бургундія) та Північної й Центральної Італії. Це була сукупність окремих територій, управління якими здійснювали, по суті, незалежні світські й церковні князі.
У 1138 р. утвердилась династія Штауфендів. Найвизначнішим з цієї династії був Фрідріх І Барбаросса (1152-1190).
Сучасника визнавали його ідеальним правителем за його велич та могутність. На вершині своєї могутності, взяв участь у третьому Хрестовому поході проти єгипетського султана Саладина, який у 1187 році захопив Єрусалим, але потонув після перемоги при переправі через річку Салеф. Неспіврозмірно до своїх успіхів, став героєм народних легенд на рівні Карла Великого.
Легенда переказує, що Фрідріх І Барбаросса не помер. Він просто міцно спить у горах Тюрингії, сидячи па стільці зі слонової кістки та схиливши голову над велетенським кам'яним столом. Його сон стережуть шестеро вірних рицарів. Століттями Фрідріхова вогненна борода росте й обвивається навкруг столу. Коли вона обів'є стіл утрете, імператор прокинеться, вийде з гірської печери і піднесе Німеччину до світових вершин.
Гітлер розробив план нападу на СРСР у 1940 р. і назвав його на честь Фрідріха І “ План Барбаросса “.
Спроби підпорядкувати Італію робили наступники Барбаросси — син Генріх VI (1190-1197) та внук Фрідріх II (1212-1250).
Ставши імператором, Фрідріх II починає зміцнювати владу, насамперед, у Сицилійському королівстві — перлині своїх володінь. Тут він запровадив зразкову систему управління, коли вся влада зосереджувалася в руках монарха.
Королівський двір у столиці Сицилії — Палермо відзначався особливою розкішшю і вишуканістю. Фрідріх II оточив себе візантійськими, арабськими та єврейськими вченими, цікавився питаннями математики, фізики, медицини, астрономії, філософії. Фрідріх II був найосвіченішим із тогочасних монархів: знав багато мов, складав вірші. Він навіть написав трактат про соколине полювання, став одним із фундаторів італійської поезії. У Неаполі імператор заснував університет.
Фрідріх ІI побудував потужний флот і першим у Західній Європі набрав постійне військо, сформоване переважно із сицилійців-мусульман. Він ніколи не виявляв зневаги до інших релігій або народів, мав прекрасні стосунки з мусульманськими государями.
Під час Шостого хрестового походу імператор без усякого застосування зброї домовився з єгипетським султаном про мирне повернення християнам Єрусалима. Натомість Фрідріх II не закрив жодної мечеті і запевнив султана, що надаватиме йому підтримку проти ворогів. Така поведінка дратувала пап і неодноразово закінчувалася відлученням імператора від церкви.
Фрідріх II продовжив боротьбу з папством за панування у Центральній
та Північній Італії Ці області приваблювали його не лише своїм винятковим багатством. Вони утворювали своєрідний міст між Німеччиною і Південною Італією і дозволяли імператору з’єднати свої володіння. Усі військові витрати лягли на Сицилійське королівство. Від німецьких князів Фрідріх II вимагав лише одного - не заважати і задля цього постійно йшов їм на поступки. Князі отримали майже необмежену владу у своїх землях.
Єдиним невирішеним питанням залишалося підкорення Північної Італії. Тут імператор наштовхнувся на протидію незалежних італійських міст і папства. Тривала війна не принесла бажаної перемоги. У розпалі військових дій Фрідріх II несподівано помер.
Німецький наступ на Схід
Німецький наступ на Схід – це колонізаційний рух німецьких рицарів, метою якого було завоювання земель в Полабії, Прибалтиці,Помор’ї . (ХІІ – ХІІІ ст.. )
Здійснювався під гаслом навернення язичників у віру Христову.
На схід від німецьких територій, у міжріччі Одеру і Ельби, жили незалежні племена західних слов’ян. Своєї держави тут не виникло. Поморські й полабські слов’яни залишались язичниками. Ще в X ст. правителі Німеччини спробували їх підкорити, але наштовхнулися на мужній опір і повернули назад. Нова хвиля німецького наступу почалася з середини XII ст.
На захоплених слов'янських землях було утворено маркграфство Бранденбург, герцогства Мекленбург і Померанію. У зоні колонізації виникли й розбудувалися міста Любек, Берлін, Штральзунд та ін. У XIII ст. німецькі поселення існували вже в Польщі, Чехії та Угорщині.
У той же час німецька колонізація охопила й землі Східної Прибалтики, де проживали поганські племена лівів, летів, естів, пруссів. Спочатку сюди прийшли бременські та любецькі купці, потім — місіонери, а згодом — воїни. Першими німецькому наступу протистояли ліви, але зазнали поразки. У 1201 р. на місці давнього торгового поселення лівів завойовники заснували фортецю Ригу. Незабаром вона стала центром новоутвореної німецької області — Лівонії.
Німецькі феодали завоювали прибалтійські території за допомогою рицарсько-чернечого ордену «Брати рицарства Христового з Лівонії» («Божі рицарі»). Рицарі ордену були німецького походження, зодягалися в білі плащі із зображенням хреста і меча червоного кольору. Утвердившись у Лівонії, вони розпочали підготовку до завоювання Великого князівства Литовського, проте в 1236 р. були розгромлені литовцями.
У XIII ст. рицарі Тевтонського (Німецького) ордену захопили землі пруссів і створили на них невелику, але сильну й добре організовану державу.
Тевтонські рицарі намагатися проникнути й на руські землі. Але руські князі відпалено захищали свої землі. Так, у 1238 р. галицько-волинський князь Данило Романович разом із братом Васильком розбили німецьких рицарів у битві піл Дорогичином. А в 1242 р. військо новгородського князя Олександра Невського вщент розгромило їх у битві на льоду Чудського озера.
Поразка поклала край подальшому просуванню німців на Русь. Проте згодом німецькі рицарі почали здійснювати напади на територію Великого князівства Литовського. На початку XIV ст. Тевтонський орден захопив землі на захід від Вісли, що серйозно ускладнило його відносини з Польським королівством.
Набагато спокійніше німці колонізували придунайські області.
Утворення Швейцарського союзу
Після припинення династії Штауфенів Німеччину майже 30 років виснажували феодальні міжусобиці. Спокій встановився після обрання на престол представника небагатого швабського роду - графа Рудольфа І Габсбурга. Скромне походження не завадило йому стати досвідченим політиком. Імператор зрозумів, що Німеччина втратила колишній вплив у Італії, і відмовився від італійських походів. Його увагу привернули зовсім інші землі. Рудольф І захопив і приєднав до своїх володінь Австрію та сусідні з нею слов’янські території.
Проте утримати імператорську корону надовго Габсбурги тоді не змогли. Німецькі князі пильно стежили за тим, щоб жодна з династій не залишалася на престолі довго. Робилося це навмисно, аби не допустити посилення імператорської влади.
Наприкінці XIII ст. Священна Римська імперія являла собою найбільшу, проте роздроблену країну Західної Європи. Кожний з понад ста територіальних князів був повновладним господарем у своїх володіннях.
Тим часом Габсбурги (імператорська корона повернулась до них лише у XV ст.) всю енергію спрямували на загарбання гірських районів у Альпах. Це не тільки зробило б їх господарями важливих торгових шляхів між Німеччиною та Італією, але - найголовніше - з’єднало б усі їхні володіння в суцільну територію.
Альпійські селяни не знали особистої залежності і звикли бути вільними. Свою назву - швейцарці - вони отримали від імені однієї з селянських общин - Швіц.
Наприкінці XIII ст. жителі трьох кантонів (областей) об’єдналися проти Габсбургів і створили Швейцарський союз.
Швейцарська селянська піхота розгромила кінноту Габсбургів. Союз насправі довів, що здатен захистити свою незалежність. До нього приєднувалися все нові й нові кантони і міста.
Тривалий час у Швейцарському союзі не існувало постійних органів
управління. У певний день дорослі чоловіки сходилися і розглядали накопичені справи свого кантону. Для розв’язання загальносоюзних проблем скликали збори представників усіх кантонів. Кожний кантон жив за власними законами, проте всі вони були зобов’язані не завдавати шкоди ані інтересам союзу в цілому, ані один одному. Такий устрій робив Швейцарію найдемократичнішою державою тогочасної Європи, а за її межами породив легенду про щасливу країну, де править вільне селянство.
Знадобилась ще не одна перемога, перш ніж наприкінці XV ст. Швейцарія остаточно виборола собі незалежність.
Для Німеччини XIV–XV ст. характерним було піднесення міського життя, подальший розвиток ремесел і торгівлі. Цьому сприяло вигідне розташування країни -- на перехресті міжнародних торгових шляхів. На початку XIV ст. в Німеччині було 3500 міст.
Проте економічний розвиток гальмувався внаслідок :
--політичної роздробленості (держава складалась із самостійних князівст на
чолі зі своїм правителем -- князем чи імператором )
-- відсутністі єдиної грошової системи, одиниць міри й ваги
-- чисельних митних зборів
-- слабкої влади імператора , яка вела країну до нестабільності
-- відсутністі постійної столиці як центру управління та торгівлі
-- недосконалісті адміністративних структур , що ускладнювало розток господарства
У XIII ст. Священну Римську імперію охопила криза, а згодом вона занепала.
Захоплення нових земель на східному кордоні, війни в Італії призвели
до послаблення влади імператора та посилення німецьких князів.
Німеччина розпалась на багато світських і церковних володінь, міст і окремих рицарських володінь. Із цього найбільше скористалися князі, які збільшували свої володіння і зміцнювали владу.
Після формального відновлення влада імператора була настільки
ослабленою, що в дійсності він управляв лише своїми родовими володіннями.
Імперські князі ревно стежили за посиленням імператорської влади і прагнули обрати імператором слабшого. У період міжцарів’я ( 1254 -- 1273 рр. ) встановився порядок, коли імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, яких називали курфюрстами.
Курфюрст — один із семи німецьких князів, які мали право обирати
імператора
На імператорську корону претендували представники з родин Габсбурґів
і Люксембурґів.
У середині XIV ст. політичний центр імперії перемістився в Чехію.
Імператор Карл IV (1346-1378 рр.) із династії Люксембурґів був одночасно і королем Чехії. У своїй політиці основну увагу він приділяв власним родовим володінням.
Карл IV, розуміючи, що утримувати імперію під своєю владою він не зможе, вирішив закріпити існуючий стан речей, за якого імперія лише об’єднувала окремі самостійні князівства, міста та ін. Так, у 1356 р. він оголосив "Золоту буллу", що закріплювала роздробленість імперії.
«Золота булла» — законодавчий документ, який визначав порядок передачі трону у Священній Римській імперії та закріплював за курфюрстами
право на вищий суд, карбування монети, стягування мита і навіть право вести війну один з одним.
У 1437 р. імператорська влада перейшла до рук династії Габсбургів, яким належав імператорський титул до 1918 р.
����
ОтветитьУдалитьСпасибо, всё коротко и понятно!
ОтветитьУдалить